Чи залишилася вона тоді на кухні до третьої ночі, чи грюкнула дверима й поїхала нічним автобусом — за тиждень Оксана однаково стояла на пероні в Луцьку, з тією самою синьою валізою, і не знала, навіщо приїхала.
Бо є речі, від яких не втечеш. Можна піти від чоловіка. Не можна піти від правди, яка вже оселилася в тобі.
Вулиця Кравчука виявилася звичайною: старі клени, потріскані лавки, дитячий майданчик із облізлою гіркою. Оксана сіла на лавку навпроти третього під’їзду й приготувалася чекати. Вона не мала плану. Вона навіть не знала, що скаже, якщо ця Тетяна вийде.
Чекала дві години. Купила в кіоску мінеральну воду, яку так і не відкрила.
О пів на п’яту з під’їзду вийшли двоє. Втомлена жінка років сорока в дешевому пальті — і дівчинка. Худенька. У сірій куртці, з рюкзачком, у якому щось стирчало — здається, згорнутий у трубочку аркуш.
Дівчинка йшла обережно, трохи прямо тримаючи спину — так ходять діти в корсеті. І коли вона повернула голову, Оксана перестала дихати.
Це були Андрієві очі. Не схожі — його. Той самий розріз, той самий погляд спідлоба, коли він задумувався.
Вони сіли на сусідню лавку, за п’ять метрів. Дівчинка розгорнула свій аркуш — це виявився малюнок — і почала щось гаряче пояснювати матері. Тетяна слухала, кивала, поправляла їй шапку. Звичайна втомлена жінка. Не хижачка, не розлучниця. Просто жінка, яка тягне.
«Мам, а французький вузлик як робити? Мені для вишивки треба, а я забула», — долетіло до Оксани.
«Не знаю, доню. Я в цьому не тямлю».
Оксана знала. Вона вишивала з чотирнадцяти років. Її пальці самі, без дозволу, ворухнулися на колінах, показуючи невидиму нитку.
Вона сиділа за п’ять метрів від дитини свого чоловіка й відчувала, як усередині щось розривається навпіл. З одного боку — двадцять років брехні, які привели її на цю лавку. З іншого — дев’ятирічна дівчинка, яка не знає навіть, що в неї є батько з іншою сім’єю, і просто хоче навчитися французького вузлика.
Тетяна подивилася на годинник. «Ходімо, бо на масаж запізнимось».
Вони підвелися. Ще мить — і підуть.
Оксана відчула, як тіло саме починає вставати з лавки. І як одночасно щось усередині кричить: сиди. Не лізь. Це не твоє життя. Ти нічого не винна цій дитині — і вона тобі теж.
До під’їзду вісім кроків. До вокзалу — двадцять хвилин пішки.
Дорогою вона тричі поривалася повернути назад. На вокзалі в Здолбунові навіть вийшла на перон і стояла п’ять хвилин, поки провідниця не гукнула.
У Луцьку йшов дрібний дощ. Оксана купила парасольку — найдешевшу, прозору, — і йшла вулицею Кравчука, рахуючи під’їзди, і серце гупало так, ніби вона робила щось злочинне.
Хоча що злочинного? Вона просто хотіла подивитися. Тільки подивитися. Так вона собі казала на пероні, у трамваї, на цій лавці — і сама не вірила жодному своєму слову.
На лавці поруч сиділа бабуся й лущила соняшник. «Чекаєте когось?» — «Чекаю». — «То й добре. Чекати — це найважче, а ви вже майже дочекались».
А тепер вирішіть ви:
Що зробила Оксана?
Варіант 1. Підвелася й підійшла до них →Варіант 2. Дала їм піти й пішла на вокзал →
Натисніть на той варіант, який хочете прочитати
