Оксана сиділа.
Тіло рвалося встати — а вона сиділа й дивилася, як вони йдуть: втомлена жінка в дешевому пальті й дівчинка, що обережно тримає спину. Ось Соломійка обернулася на щось, ось Тетяна взяла її за руку. Ось вони завернули за ріг.
І все. Вісім кроків, яких вона не зробила.
До вокзалу Оксана йшла пішки. Двадцять хвилин через увесь Луцьк, повз чужі вітрини, чужі кав’ярні, чуже життя. У неї всередині було порожньо і чисто, як у кімнаті, з якої винесли меблі.
Вона не підійшла не тому, що злякалася. І не тому, що не пробачила Андрієві — з ним вона розбереться потім, це буде окрема довга розмова.
Вона не підійшла тому, що раптом, дивлячись на цю дівчинку з чужим прізвищем, зрозуміла просту й страшну річ: якщо вона зараз устане й підійде — вона зробить це не для Соломійки. Вона зробить це, щоб довести собі, яка вона хороша. Щоб мати право не почуватися обдуреною дурепою. Щоб узяти цю дитину як компенсацію за двадцять років, які виявилися не тим, чим здавалися.
А дівчинка не була компенсацією. Дівчинка була просто дівчинкою, яка хотіла навчитися французького вузлика.
«Не смій робити з чужої дитини свій милиць», — сказала собі Оксана й пішла на вокзал.
У вагоні на неї накотило. Вона плакала тихо, відвернувшись до вікна, і сусідка навпроти делікатно вдавала, що спить. За склом пролітали Ківерці, Клевань, темні поля, стовпи.
Вона плакала не за Андрієм і навіть не за собою. Вона плакала за тими двадцятьма роками, коли вона була дуже зручною дружиною — такою зручною, що чоловікові виявилося простіше три роки носити квитанції в кишені старої куртки, ніж один раз сказати їй правду в очі.
Ось у чому річ. Ось де вона себе загубила.
Десь під Рівним, коли вже сутеніло, Оксана дістала телефон і вперше за тиждень набрала не Андрієві, а старій подрузі Любі, у якої була маленька кондитерська на Замостянській.
«Любо. Ти казала, тобі потрібен партнер. Пропозиція ще в силі?»
У слухавці помовчали. А потім: «Оксанко, ти де?»
«Я в потязі, — сказала Оксана й раптом усміхнулася крізь сльози. — Їду додому. По-справжньому — додому».
На вокзалі вона просиділа півтори години. Купила пиріжок і не з’їла. Дивилася, як за колією маневрує тепловоз, як мати з немовлям бігає вздовж вагонів, шукаючи свій номер.
У неї в сумці лежав список — вона склала його ще в автобусі, дорогою сюди. Що спитати в Тетяни. Що сказати. Як поводитися з дівчинкою. Тепер вона дістала цей аркуш і повільно порвала на чотири частини.
Не тому, що передумала жаліти. А тому, що вперше за двадцять років зрозуміла: вона все життя складала списки, як бути зручною для інших. Як правильно любити чоловіка. Як правильно вибачати. Як правильно страждати.
І жодного разу не написала список для себе.
У Ківерцях до вагона зайшла жінка з великою сумкою й сіла навпроти. Півгодини мовчали. Потім та раптом сказала: «Ви не плачте. Я на вас дивлюся — у вас обличчя людини, яка нарешті щось вирішила. Це ж добре».
Оксана здивовано витерла очі. «А як ви зрозуміли?»
«Та я тридцять років у поїздах їжджу. Тут або від чогось тікають, або до чогось їдуть. У вас друге».
Оксана довго дивилася у вікно після цих слів. За склом було темно, і в шибці відбивалося її власне обличчя — трохи чуже, трохи молодше.
Минув рік
