«Вибачте», — почула Оксана власний голос і сама злякалася.
Тетяна обернулася. Оксана бачила, як за секунду з її обличчя зникає ввічливість, як розширюються зіниці — жінка впізнала. Не в обличчя. По тому, як Оксана стояла: прямо, з валізою, з обличчям людини, яка приїхала здалеку.
«Ви…» — Тетяна інстинктивно поставила доньку собі за спину.
«Я не сваритися, — швидко сказала Оксана. — Слово. Я просто… — вона раптом розгубилася й кивнула на малюнок у руках дівчинки. — Я вмію робити французький вузлик».
Запала така тиша, що чути було, як шурхотить клен.
А потім дівчинка визирнула з-за материного пальта. Серйозна, з-під гривки, з Андрієвими очима.
«А ви покажете?»
Вони пили чай на кухні, де все було чуже й водночас страшенно знайоме: та сама клейонка в горошок, та сама щербата цукорниця. Тетяна тримала чашку двома руками й не піднімала очей. Соломійка вишивала на клаптику — язик набік, ниточка плутається, вузлик виходить кривий.
«Ось так, — Оксана взяла її руку у свою. — Двічі обмотати, притримати й тягнути повільно. Не поспішай, вишивка поспіху не любить».
Дівчачі пальці були холодні й тоненькі.
Потім, коли Соломійка побігла показувати сусідці, дві жінки нарешті подивилися одна на одну.
«Я не знала, що він одружений, — сказала Тетяна. — Тоді не знала. А коли знайшла його три роки тому — вже було байдуже, я просто не мала грошей на операцію. Я нічого від вас не хочу. Клянуся».
«Я знаю», — сказала Оксана. І раптом зрозуміла, що справді знає.
Вони сиділи на маленькій кухні, дві втомлені жінки, і ділити їм не було чого. Життя вже все поділило за них — грубо, без питань, як завжди.
Ввечері, на пероні, Соломійка встромила їй у долоню зіжмаканий клаптик тканини. Кривий вузлик, ниточка не того кольору.
«Це вам. Перший вийшов».
Оксана йшла до вагона й тримала цей клаптик так, ніби він міг розсипатися.
Тетяна довго не могла зважитися пустити її в дім. Стояла в дверях, у тому самому дешевому пальті, і Оксана бачила, як у неї дрібно тремтить підборіддя.
«Я не претендую ні на що, — сказала Оксана. — Просто пустіть мене на кухню, я змерзла».
У квартирі було бідно й дуже чисто. На стіні — календар із зачеркнутими датами масажів. На холодильнику — дитячий малюнок: жінка з великими руками і підпис «моя мама найсильніша».
Оксана дивилася на цей малюнок і думала: а Андрій там не намальований. Його там немає взагалі. Дев’ять років не було.
«Скільки ще операцій?» — спитала вона.
«Одна. Навесні. Ми майже зібрали», — тихо відповіла Тетяна, і Оксана раптом зрозуміла, що «майже» — це і є ті квитанції з кишені старої куртки.
Соломійка показувала їй свої малюнки — цілу теку. Море, якого вона ніколи не бачила. Собака, якого їй не дозволяють. Жінка з великими руками.
«А це хто?» — спитала Оксана про останній.
«Це мама. У неї руки сильні, вона мене на масаж носила, коли я маленька була і не могла ходити».
Оксана поклала малюнок на стіл дуже обережно, ніби він міг зламатися. Потім вийшла в коридор, притулилася чолом до холодної стіни й простояла так хвилину.
У тій квартирі не було жодної чоловічої речі. Ані капців, ані бритви, ані фотографії. Тільки квитанції — акуратно, у файлику, на полиці. Тетяна зберігала кожну.
Минув рік
