«Сідай, — сказала Оксана голосом, якого сама не впізнала. — І розкажи мені все. Від початку. Без брехні. У тебе один вечір».
Андрій сів навпроти. Довго мовчав, крутив у руках сільничку — ту саму, щербату, ще з їхнього першого весільного сервізу. А потім заговорив. І те, що вона почула, було зовсім не тим, чого вона боялася весь день. І водночас — набагато важчим.
«Тетяна — не коханка, — сказав він, не піднімаючи очей. — Вона мати моєї доньки».
Оксана не поворухнулася.
«Соломійці дев’ять років. Я дізнався про неї три роки тому».
Історія виявилася старою, як світ, і від того ще паскуднішою. За рік до знайомства з Оксаною в Андрія був короткий роман у Луцьку — три місяці, безглузді, як усе в двадцять сім. Жінка зникла, нічого не пояснивши. А три роки тому знайшла його в соцмережах: у дитини важка форма сколіозу, потрібні операція й реабілітація, і вона більше не тягне сама.
«Я зробив тест, Оксано. Двічі. Вона моя. Я не міг їх покинути».
«І сказати мені теж не міг», — тихо промовила вона.
«Спочатку не міг. Потім було пізно. Потім — ще пізніше. Кожен місяць мовчання додавав ваги. Я боявся, що втрачу тебе».
Оксана встала, підійшла до вікна. За склом гойдався мокрий жовтень, у будинку навпроти світилися чужі спокійні кухні.
«Ти втрачав мене щомісяця, три роки поспіль, — сказала вона, не обертаючись. — Кожною квитанцією, яку ховав у кишені старої куртки».
Вони проговорили до третьої ночі. Він показував фотографії — худеньку серйозну дівчинку з його очима, у корсеті, з альбомом для малювання. Показував виписки, чеки, листування з клінікою у Львові. Оксана дивилася й ловила себе на дикій, соромній думці: ця дитина не винна ні в чому. Абсолютно ні в чому. А вона, Оксана, злиться на неї так, ніби винна саме вона.
Під ранок, коли за вікном сірів двір, Оксана нарешті сказала те, що визріло в ній за ці години:
«Я не знаю, чи пробачу тобі. Правда — не знаю. Але я мушу її побачити».
Андрій підвів голову. «Кого?»
«Твою доньку. Інакше вона так і залишиться для мене квитанцією на п’ять тисяч».
«Чому саме три роки? — спитала вона. — Чому не десять, не з самого початку?»
«Бо десять років тому я про неї не знав, — сказав Андрій. — А коли дізнався… Оксано, я тримав у руках папір, де написано, що я батько. І я не міг просто сказати «це помилка» і піти. Я вже раз пішов, не знаючи. Другого разу не зміг би собі пробачити».
Вона слухала й дивно спокійно розуміла: він каже правду. Оце найгірше. Він не був негідником. Він був боягузом — а це, виявляється, болючіше. Негідника можна зненавидіти й піти. А що робити з боягузом, якого ти любиш?
На підвіконні стояла герань, яку вона поливала двадцять років. Оксана дивилася на неї й думала: рослина теж нічого не знала. Просто стояла й цвіла в домі, де все було не так.
«А вона знає про мене?» — спитала Оксана під ранок.
«Ні. Вона думає, що я далекий родич, який допомагає. Тетяна так вирішила, і я не сперечався».
Оксана уявила дев’ятирічну дівчинку, яка називає рідного батька «дядько Андрій», і їй стало так гірко, що вона встала й відчинила кватирку. У кухню війнуло мокрим листям.
Через тиждень Оксана вперше поїхала до Луцька
