Це інтерактивна історія. Наприкінці ви самі вирішите, як вчинить героїня.
Оксані сорок два. Вінниця, панельна дев’ятиповерхівка на Келецькій, двадцять років шлюбу з Андрієм — тихим, надійним, «кам’яна стіна», як казала її мама. Того суботнього ранку вона робила те, що робить кожна господиня наприкінці жовтня: діставала з антресолей зимові речі й ховала літні.
Стара куртка Андрія — та сама, коричнева, яку він не носив уже років зо три, але викинути не дозволяв, — зачепилася рукавом за коробку. Оксана зняла її, струсила пил і за звичкою перевірила кишені. Пальці намацали складений учетверо папірець.
Вона розгорнула його біля вікна. І світ похитнувся.
Це була квитанція про грошовий переказ. П’ять тисяч гривень. Отримувач — Тетяна К., місто Луцьк. Дата — березень, три роки тому.
Оксана сіла на диван, не відчуваючи ніг. Потім устала. У шухляді письмового столу, під старими документами й гарантійними талонами на пральну машину, вона за годину знайшла ще одинадцять таких самих квитанцій. Щомісяця. Три роки поспіль. Одній і тій самій жінці.
Луцьк. Вона згадала всі ті «відрядження». Всі ті «затримаюся, замовлення горить». Згадала, як торік він раптом відмовився від відпустки на морі — «грошей нема, Оксанко, потерпимо». А гроші, виходить, були. Просто йшли не сюди. Не їй. Не в цю сім’ю.
До вечора Оксана не зварила обід і не відповіла на жодне повідомлення подруги Люби. Вона сиділа на кухні перед розкладеними квитанціями, як перед пасьянсом, що ніяк не сходився. Хто така Тетяна? Коханка? Друга сім’я? Двадцять років вона вірила кожному його слову — і тепер кожне з цих слів треба було перевіряти заново.
Найстрашніше було не те, що він, можливо, зраджував. Найстрашніше — що вона цього не бачила. Ходила поруч, прасувала йому сорочки, варила борщ, як він любить, із квасолею. І не бачила.
О сьомій у замку повернувся ключ. Андрій зайшов утомлений, з пакетом з «АТБ» — купив її улюблений кефір, як завжди по суботах. Побачив її обличчя. Потім — квитанції, розкладені на столі рівним віялом. Пакет повільно опустився на підлогу, кефір глухо стукнув об кахлі.
«Оксано…» — почав він і замовк.
І в цій тиші вона почула все: і провину, і страх, і те, що це не помилка бухгалтерії, не випадковість, не непорозуміння. Це правда, яка три роки жила з ними в одній квартирі, спала в їхньому ліжку, їла з їхніх тарілок.
Серце калатало десь у горлі. Руки дивно охолонули. Оксана дивилася на чоловіка, з яким прожила половину життя, і розуміла, що зараз, у наступні тридцять секунд, вирішиться все.
У неї було рівно дві дороги. І жодної легкої.
Люба подзвонила о четвертій — нагадати про завтрашній ринок. Оксана дивилася на екран, поки він не згас. Що вона мала сказати? «Знаєш, я двадцять років жила не з тим чоловіком»? Вона ще й сама в це не вірила.
Найдужче чомусь боліло за дурницю: за цю квасолю в борщі. Вона додавала її двадцять років, бо він одного разу похвалив. Двадцять років щочетверга. І виходить, що всі ці четверги він приходив додому з чужою таємницею в кишені, їв її борщ і мовчав.
Вона перебрала кожну поїздку. Кожне «затримаюсь». Березень три роки тому — тоді він приїхав із Луцька і привіз їй бурштинові сережки, а вона ще сміялася, що дорого. Тепер вона знала, скільки коштували ті сережки насправді.
А тепер вирішіть ви:
Що зробила Оксана тієї миті?
Варіант 1. Залишилася на кухні й зажадала правди →Варіант 2. Мовчки зібрала валізу й пішла до мами →
Натисніть на той варіант, який хочете прочитати
